Чотири роки від того ранку, який розділив життя на «до» і «після».
Ранку, коли слово «війна» перестало бути новиною — і стало нашою реальністю.
Чотири роки, що змінили кожного з нас.
Змінили думки. Пріоритети. Людей поруч.
Навчили відпускати зайве й триматися за найважливіше.
Уміщати життя в одну валізу.
І водночас — вміщати в серці всю країну.
Пам’ятаєте перші дні?
Паніка.
Невизначеність.
Телефони, що не замовкали.
«Ви як?»
«Їдемо».
«Куди?»
«Не знаю…»
І разом із цим — рішення. Швидкі. Сміливі. Без довгих роздумів.
«Хто може — в підвал».
«Треба допомагати».
«Сітки. Плетемо сітки».
«Діти — мають відчувати безпеку».
Наш ОЦЕВУМ тоді перестав бути просто закладом.
Він став волонтерським штабом.
Місцем сили.
Місцем єдності.
На сцені — не репетиції, а маскувальні сітки.
У кабінетах — не лише заняття, а коробки з гуманітаркою.
Поруч із дітьми — ті, хто приїхав із-під обстрілів і знайшов у собі сили допомагати іншим.
Ми плели.
Шили.
Сортували.
Пакували.
Збирали.
Проводили благодійні заходи.
Передавали тепло рук разом із оберегами для наших захисників.
Чотири роки — це вже не спалах емоцій.
Це витримка.
Це дорослість.
Це тиша перед новинами й молитва після них.
Ми втратили багато.
Ми стали іншими.
Але ми не стали слабшими.
Ми продовжуємо тримати свій фронт. Працювати. Вчити. Підтримувати. Бути опорою одне для одного.
Бо за ці чотири роки ми зрозуміли головне: сила — у щоденній праці, єдності та вірі.
З вірою в ЗСУ.
З вірою в Бога.
З вірою в Україну.
І з переконанням: ми вистоїмо і переможемо.
Про наш перший рік незламності дивіться у відео за посиланням.
Також пропонуємо вашій увазі документальний мініфільм «Розмови між сиренами», створений командою вихованців зразкового художнього колективу гуртка «Юний журналіст» Полтавського ОЦЕВУМу.
Головний герой — військовослужбовець ЗСУ Юрій Яковенко.
Це історія про силу, вибір і людяність у час війни.
